Смішанина.
Програма “Що? Де? Коли?”. Запитання знавцям:
- Чому на світовому кіноринку перед ведуть німецькі порнофільми? Будь ласка, екран…
- Беремо додаткову хвилину!
Смішанина.
Програма “Що? Де? Коли?”. Запитання знавцям:
- Чому на світовому кіноринку перед ведуть німецькі порнофільми? Будь ласка, екран…
- Беремо додаткову хвилину!
Плагі - арт.
Мистецтво, по суті, відображає зовсім не життя, а глядача
Оскар Уайльд
Текстовідкривачка: Сергій Татчин
2009-02-01 02:47
Занурення в себе - це подорож в один бік,
Текст: Світозар Кульчицький
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.
Сергій Татчин - один із тих мережевих поетів, про яких говорять частіше, аніж про більшість поетів друкованих. Талант, значний потенціал, замішані на ненадуманій інтелектуальності та природній любові до мови дають в результаті його вірші, подекуди дивні та незрозумілі, але близькі на глибшому, інтуїтивному рівні.
Він не називає себе поетом, бо вважає, що звання поета можна отримати лише наприкінці свого шляху, коли людини вже немає, а вірші продовжують жити. Поет, на думку Татчина, це саме те звання, яке неможливо заслужити за життя.
«Якщо людина – це розгорнутий поетичний текст, то звання "поет" – велика і достойна крапка в кінці тексту. Писати вірші і стати поетом - дві великі різниці.
Я просто автор поезій, або людина що пише вірші - це, як мінімум, чесно».
Бо ті слова тобі ж самому жати,
й себе самого в небо проводжати,
якщо знесеш римовані снопи.
І в цій борні ніхто не допоможе,
і не завжди почуєш (де Ти, Боже!) –
„терпи, моя кровиночко, терпи...”
Він не ходить на слеми, не знайомий з літ.тусівкою і навіть не робить спроби видати себе у друкованій книзі. Він просто пише, і його, певно, від цього пре, бо ж як інакше:)? Вдавати з себе поета, по Татчину, - це нудно.
«Я не відстоюю в собі поета, бо це марудна і кропітка справа. Позиціонування себе як поета віднімає багато сил: потрібно регулярно брати участь у якихось літературних заходах, нагадувати про себе, постійно доводити світові, а заодно і собі, що ти є поетом. Мені імпонує інший підхід: просто у всю силу жити і писати вірші, коли пишуться, а коли не пишуться – не перейматися».
Для голоти – хліба і розваг!
А мені затьмариться… Й можливо,
у кількох римованих словах
стану вільним.
[хочеться щасливим :-)
Його вірші, як зізнається автор – це велетенська потреба у самовираженні, у висловленні думок, які нависають і в той чи інший спосіб все одно мусять народитися. Поезія, за - це передусім спосіб пізнання самого себе, доступ до свого під- чи надсвідомого.
«Ти пізнаєш не тільки навколишній світ, а й сам себе – за допомогою власного ж тексту, добираєшся до якихось певних глибин в собі, відкриваєш щось нове у навколишньому безмежжі і - благоговієш перед цим. Бо простому смертному нічого більше не лишається - тільки дивитися широко відкритими очима і дякувати за те, що ти є, і, хоча би приблизно, в міру сил, пробувати переосмислити цей божественний оригінал.
Я завжди писав виключно для вирішення особистісних творчих задач, якщо так можна висловитись. Маються на увазі пошуки чогось такого глибинного, внутрішнього… потойбічного, потреба у формуванні вражень, які нічим , крім слова, втілити у життя не виходить. А втілити треба, бо воно в тобі бродить, не дає спокою і написання якогось тексту є актом звільнення від цього надміру вражень.»
За всіма засовами – сиві сови.
Кригодвері ковані в холоди.
І занадто вразливим за засови
без моєї помочі не зайти.
Там вечірні сутінки бавлять місто.
Це наразі кінчиться. І зима
десь під небосовами сяде їсти
все що так хотілося, а не мав.
В писанні для Татчина найголовніше – це сам процес. У писанні, як у виході за межі буденності, як у акті власної творчої сублімації. Проте не лише це. З іншого боку – необхідність бути почутим, байдуже, де і як.
«Мені достатньо просто написати вірш і не перейматись його подальшою долею. Хоча кілька відданих читачів я мав все своє доінтернетне життя. І якби кілька років тому не долучився до мережі, то так би й писав – для кількох людей, серед яких і я сам.
Поезія не є окремим герметичним заняттям, а слугує загальній меті: творчій розгадці світу і себе в цьому світі.
Коли текстів багато, вони перетворюються в певний тягар для автора. Бо це ж певні згустки емоцій і вражень, а їм немає виходу зовні, вони постійно навколо – практично обступають зі всіх боків. І публікація їх в мережі або ж на папері, є позбавленням цього тиску власних же творів. Тексти в шухляді – то є досить відчутний тягар для автора.»
...А коли ми врозбрід
відходили з рідних холонучих міст
і прагнули єдиного –
з на тиждень уникнути останнього бою,
порожнечу під серцем
я заповняв листуванням з тобою
польовими листочками,
які зотлівали й втрачали свій зміст.
З висланих дозорів
лиш гірша третина верталась назад –
римувати рапорти
про давно вже вготований для кожного спокій.
А зволожене небо,
неначе вигнута до Бога сльоза,
від нестримного суму
готувалось зірватися з земляного ока...
«Вірш починається з кількох слів, з першого рядка. І, як правило, ти його не надумуєш – починає звучати якесь слово, воно чіпляється за інше або звучить одразу весь рядок. Це і є народження вірша, бо весь подальший текст пишеться досить швидко.
А взагалі, таке враження, що всі вірші вже давно написані і десь є. І тобі порціями, потрохи, щоб не лишився розуму, дається якоюсь силою якийсь текст – головне мати чутливий поетичний слух, щоб розчути якомога більше слів. Саме в цей час потрібно бути уважнішим».
...Випуклі прожилки,
мереживо павутиння, оскома слів –
О, як же мені хотілося
забрати оце все у кволий спомин,
в якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі
кілька хмар від мене,
що стечуть разом з димом надвечір в комин.
Ти в них сповиватимеш
ті часи, коли місяць ще не був кривим,
а в небесних садках
достигали зірки, щоб упасти в жовтні –
у майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави,
у насуплений холод,
в якого руки по лікоть жовті...
Його прагнення – до кінця бути собою, не злукавити, не спокуситися показати себе кимось іншим, ніж ти є насправді. Татчин говорить про єдність життя, світогляду і тексту, про те, що всі вони мають об’єднуватися спільним знаменником власної індивідуальності.
«Одяг, манери, мова роблять тебе саме тим, ким ти є. Людина – це, за великим рахунком, манери, звички.
Який ти в житті – так і пишеш, бо тоді ти пишеш про те, що добре знаєш. А коли ти в текстах зовсім інший, тоді між автором і текстом немає тотожності, і читач відчуває фальш.
Ти є те, що ти пишеш. Якщо ти співець дна, то ти маєш бути тим самим дном, і навпаки, тоді вочевидь авторська правда і саме тоді – віриш.»
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.
У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!
Татчин не боїться зізнатися і сміливо говорить, що більшість з його віршів – продукт кохання. Зрештою, емоційну і чуттєву напругу ми самі читаємо з його поезії, при цьому починаючи думати, відчувати і, може, навіть кохати так, як він.
«Кохання –то наше все. Саме воно і є рушійною силою будь-якої творчості, а поезії – в першу чергу. Дякувати Богові, ці почуття відомі мені не з чуток і якраз завдяки їм я й написав кращі свої тексти, я так собі скромно вважаю.
Кохання до жінки – то складова велетенського почуття, завдяки якому ми взагалі існуємо: любов Всесвіту до своїх створінь. Так що так вже виходить, що всі мої тексти про любов.
Саме жінки змушують чоловіків прогресувати. Все більш-менш достойне створено якраз завдяки їм… напевне… Більша частина того, що робить чоловік, якщо не все, зорієнтовано на жінку, на певну жінку з його оточення. Чи на ту, появи якої він тільки чекає».
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
...
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.
Автор: ignitos_statos
2009-02-01 17:04 : Цікаво, Татчин ж знає про Степлер?
Автор: макарОля
2009-02-01 20:15 : ну так, він давав нам інтерв*ю, ми не вигадали..:)
Автор: maxus
2009-02-03 17:38 : а на чорта стільки із пустого в порожнє? краще б тексти його дали, а не цитати, половина з яких з "Останнього з мужикан"
Автор: Світозарко
2009-02-04 19:45 : Цитати, навіть якщо вони з "Останнього з мужичан" - так само тексти. Його поезію можна знайти в неті, якщо хтось цікавиться тим. Ми намагалися розказати про Татчина тим, хто про нього досі не чув. На те вона і текстовідкривачка
Автор: Shade of Darkness
2009-03-04 22:25 : В ефірі сонорне "мммммм", дуже цікава людина. Це таме те, на що давно шукаю відповіді. Дякую автору статті, Ваша робота справді вагома!
Автор:
2009-06-24 09:54 :
Автор:
2009-09-30 02:02 :