Новини.

PinchukArtCentre, таємниці існування і гід японськими лісами

извещатель тепловой ип.

2009-02-02 02:20

17 січня У PinchukArtCentre трапився-здійснився новий завіз всіляких мистецьких штук. Власне, завіз, бо всього, як завжди, багато і все різне: фотографія, відеоарт, інсталяції, живопис - такий собі бразильський фестиваль у галузі мистецтва посеред зими. На нього, щоправда, замість бразильців запросили росіян “21 Росія”, англійку Сем Тейлор Вуд разом з її персональною виставкою та японського фотографа Кеіто Сугіури. Загалом уся ця еклектична компанія варта того, щоб Ви до неї навідались, але я зупинюсь на Сем Тейлор Вуд, мабуть, тому, що її ім’ я опинилось посередині мого переліку, вона дівчинка (гарна) та на Кеіто Сугіури, бо його ніхто інакше й не помітить. Тобто кого ж ще захищати, окрім жінок і китайців, навіть якщо вони японці? Ось.


Сем Тейлор Вуд привезла з собою оркестр. Точніше, спільний з оркестром BBC проект “Видих” – багатоекранну відеоінсталяцію, у якій той же таки оркестр виконує музичну п‘єсу, не маючи жодного інструмента. Власне, імітуючи гру. Цікавинка у тому, що імітації як такої, окрім фізичної, не стається. На емоційному рівні, у зліпках-виразах облич, рухах мізерних лицьових м‘язів, пальців рук (в мене є великі підозри, що й ніг також, вони теж, я певен, у цих дивних музикантів якось специфічно рухаються) у захопленні тілами простору etc.: вони грають. Оркестр грає також акустику як науку і музику як мистецтво, поширюючи свої емоції радіохвилями руху, тілесного спокою та просто існування. Тобто диханням, сприйняттям побаченого і не-вмиранням, всім цим процесам, на які ніхто не зважає, що їх більшість людей класифікує як ні-чо-го-не-роб-і-н-н-я. Тобто, побачивши це ви станете учасниками експериментальної групи з дослідження емоційного телекінезу. Можете навіть уявляти себе кролями, якщо любите цих тварин. Інші відеороботи Вуд: “Слуга”, “Останнє століття”, “Біла лихоманка” (Демонструвалися в Українському національному павільйоні Вієнале-2007) – загалом є теж метафізичними злочинами проти фізики – показом руху у нібито знерухомленості. Вони є чимось на кшталт фотографій, у яких одна з частин-пікселів рухається. Дим з цигарки і вогник запальнички. Якщо придивитись більше і довше, то виявиться, що рухів насправді не бракує.


“3-хвилинний раунд” - це брати Кличко, спроектовані на протилежні стіни (як завжди in-style: спітнілі, з голими торсами і у боксерських трусах, тхне від них, як я підозрюю, теж неймовірно). Вони сидять на стільцях, які нагадують стільці, і нагадують один одного. Брати, врешті-решт. Так-от, попри весь пафос (брати Кличко, голі торси, пояс невідомо якої космічної версії на одному з них) інсталяція є цікавою. Між боксерами таки відбувається певний метафізичний бій, складниками якого є дихання, кліпання очима одного з них, сон іншого, оці всі зовсім неромантичні спітніння і волосся на грудях. Власне, все, що в них є до того, як вони почнуть рухатися і говорити - фізичні і, можливо, якісь розумові існування, які, так би мовити, змагаються.


Щодо Кеіто Сугіури, то він просто сфотографував, краще сказати, побачив японський ліс. Нічого особливого. Лишень погляд у хлопця дивний і бачить він як мольфар. Фотографічно чітко, але метафізично розмито, загрозливо і по-природньому потужно. І під природнім маються на увазі не екоматеріали, з яких зроблені кросівки “Nike”, а щось водночас можливе для покори людиною й некероване, спокійне і деструктивне. Дейко, здавалось би, просто сфотографував ліс, не керуючись жодними концептами і мистецькими теоріями. Він зробив це, ніби хлопчик-гуцул з вікон якогось західноукраїнського експресу, яким він ніколи, мабуть, не їздив, і фотокамерою, якої він ніколи не мав, він зафіксував ліс, як спогад-почуття, а не хімічну вигадку на фотопапері. Це дивно і дико в контексті інших частин експозиції, але на це варто прийти і подивитися, це поспоглядати, подумати тоді про Прохаська, наприклад.



Загалом, обидві виставки доволі непогані, їх варто відвідати лише тому, що вони є, а отже, існують. А ще тому, що Ви теж є, а отже..

Текст: Олексій Темченко

Автор: п.е.

2009-02-04 16:04 : аргумент "про кого ще писати, якщо не про жінок і японців, навіть якщо вони китайці" - геніальний, браво:) а насправді - мушу зізнатися - читати про ліси було навіть цікавіше, аніж на них дивитися

Автор:

2009-06-24 09:54 :