Новини.

Маріанна Кіяновська і не-перехресні стежки

2009-02-04 07:25

Кіяновська, Маріанна. Стежка вздовж ріки: Новели. − К.: Факт, 2008. − 240 с.

Збірка творів Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки», номінована цьогоріч на премію «ЛітАкцент року», суттєво відрізняється від її попередніх книжок − перш за все тим, що на цей раз авторка вирішила притишити політ поетичної римо-ритміки й матеріалізувати свої думки в жанрі оповідання. Щодо матеріалізації думок, то у випадку Кіяновської ця фраза має зовсім не переносне значення.

У книжці шість оповідань. Читаючи їх, мені постійно пригадувалися класичні новели О. Генрі з їхньою класичною будовою: головна «родзинка» − в несподіваній, раптовій розв’язці, а весь попередній текст − то, власне, підготока до цієї розв’язки. Тому пригадувалися, що ситуація з новелами Кіяновської якраз протилежна. Лиш перше оповідання збірки, «Вона і діти», котре справляє дуже хороше враження, цілком підпадає під цю схему. (Тут, власне, треба зробити ремарку, що назви оповідань в Кіяновської практично нічого не значать, нічого не узагальнюють, ніяк, врешті-решт, не інтригують, а тому їх можна не брати до уваги).


Отож, «Вона і діти» − це справді красива замальовка. Уявіть собі: маленький єврейський хлопчик, котрий має дві колекції − марок і фотографій ножових поранень чи чогось подібного, − живе з таємничою бабусею, про яку нічого не знає; так само він нічого не знає про своїх батьків, від яких лишилися тільки ліфчик, складний ножик і ще кілька дрібничок, плюс іще з’являється якийсь незнайомець з валізою. Проте справа навіть не в хорошому сюжеті − оповідання має приємний стиль, метафори в ньому не засмальцьовані (деякі навіть вражають наочністю). Найкращою ж є атмосфера недомовденості, продуманої недомовленості, яка не розвіюється після того, як дочитав новелу до кінця.

Чесно кажучи, мені хотілося, щоб в наступних оповіданнях збірки ця тема продовжувалася далі, щоб недомовленості ставали ще більш недомовленими. Проте, як то воно часто буває, ніц не продовжується, а наступні новели сюжетно до першої не прив’язані. Ну, чорт із ним, з тим сюжетом, але авторка зовсім змінює тон оповіді. Він стає надто особистісним, надто інтимним, надто… Ні, я зовсім не проти авторської відвертості, проте персонажі якось надто оголюються, пахне навіть ексгібіціонізмом чи що.

Змінюється стиль. Новели стають статичними, у них майже повністю зникає дія. Замість того − спогади, думки, якісь навіяні образи. Думки, а не дія стають основним «матеріалом» оповіді. Проте, знову ж, нічого поганого в статичності нема (зрештою, статичністю її можна називати лиш умовно), але така манера ведення дискурсу вимагає від автора особливої витонченості, оригінальності спостережень. Треба вміло балансувати на межі, щоб раптом не скотитися в звичайнісіньке «побутописання». Бо ж хіба є відмінність між описом побутових предметів і побутових думок? Думки не самоцінні. Їх має в’язати наскрізна тема, ідея (перепрошую за старі, «непостмодерні» терміни, але, як на мене, ці поняття досі живі-живісінькі, а тому відкидати їх не варто).


Ні, я не стверджую, що «інтелектуальне наповнення» новел Кіяновської хаотичне чи ніяк не пов’язане. Зв’язок є, і не лише всередині кожної новели, але й усередині циклу загалом. Ось моя суб’єктивна інтерпретація: спільною ідеєю є символ ріки, закладений у назві (а хто б сумнівався!). Ріка − то реальне життя, текуче й мінливе, а стежка вздовж ріки − це той шлях думок, який обирають для себе герої(-ні) Кіяновської. Їхні думки йдуть паралельно з річкою, прямують по стежці, яка не збігає до ріки. Вони живуть у вигаданому світі, який мало чим дотикається до реального, живуть фантазіями і самонавіюваннями. Мені здається, що образ персонажа, що про нього остання оповідка («Прометей»), найяскравіше ввібрав у себе всі ці «симптоми», властиві збірці. Цей персонаж − інвалід, котрий обрав свій спосіб життя − «придумувати нерухомі обличчя іншим, наділяти їх ними − білими або розмальованими».

Тут, в принципі, перекочовуємо до ідеї, яка зовсім не нова, − розмежування світу надуманого і світу реального. Коли я читав «Стежку вздовж ріки», то чомусь проводив аналогії з «Невським проспектом» Гоголя. Пригадуєте, там студент закохується в дівчину, побачену мимохідь на Невському проспекті. Студент довго і багато думає про неї, творить в уяві образ цієї дівчини, наділяючи її найпрекраснішими рисами. А потім, коли він нарешті знаходить її, то виявляється, що вона повія, аморальна й розпусна. Реальність зовсім не така, як вигадка, а тому студент чинить самогубство. У Кіяновської все якось подібно, тобто персонажі теж вигадують собі багато всього різного, а потім переймаються, чи зійдеться воно, чи ні; чи збіжаться докупи стежка з рікою, чи ні (хоча деякі зовсім не переймаються, як той інвалід). Судячи з останнього оповідання збірки (беру останнє, бо то зазвичай підсумок, кульмінація etc.), в авторки воно не зійшлося. Проте, гадаю, краще було б навпаки. Принаймні, хочу того для себе і Вам теж бажаю.

Текст: Олег Собчук

Автор: Cvibel

2009-02-04 14:26 : так, ліпше було б навпаки, річка очищує від важких ілюзій:)Олеже, дуже класно! дуже приємно читати:) цікаві спостереження... мені соромно писати такими банальними словами про таку прикольну статтю, то вже мусиш вибачати:)

Автор: be_happy

2009-02-05 23:55 : дійсно хороща стаття. професійна

Автор: читач)

2009-02-06 18:07 : файна стаття, Олеже!:)

Автор: 40a

2009-02-08 00:00 : Чи є сенс писати ще один комент, що стаття гарна? Ну але вже написала)

Автор: Автор

2009-02-08 02:17 : Дякую вам, мені дуже приємно:)

Автор: alda

2009-02-22 15:40 : Єдине, що цілком не піддається розумінню, - чому статтю прикрашає фото Мар*яни Савки??!..

Автор: Світозарко

2009-03-01 20:23 : Бо Маряна Савка апрідільонно гарніша, ніж Маріанна Кіяновська, і лише краса врятує світ!!!

Автор: alda

2009-03-06 22:57 : З цим не погоджуюсь апрідільонно. Кіяновська дуже натхненна жінка, особливо,коли читає вірші.

Автор:

2009-06-16 01:25 :

Автор:

2009-06-24 09:54 :

Автор:

2009-09-30 09:43 :