Новини.

Українське лице П'єра Пазоліні

2009-03-05 20:39

(до річниці з дня народження україно-італійського режисера)

Іноді, буває, з’являється на світ людина, яка є ходячим стереотипом. Тобто берете таку людину, дивитеся на неї з усіх можливих ракурсів, і вам одразу стає все ясно про якийсь народ. Навіть дату народження такої людини видається вдало підібраною.
От подивимося, наприклад, на П’єра Пазоліні. І на українців. Подивимося знову. І ще раз. Феноменально – одне лице.
Пазоліні пощастило народитися точно між двома важливими датами – 5 березня. Це за чотири дні до дня народження офіційного Нашого Всього і на чотири пізніше дня видання першої книги Івана Федорова (яка, хоч і була видана в Москві, напрочуд важлива для українців – бо після неї друкаря з Москви попросили, і він вештався Литвою, потрапив до Львова, а далі ви самі все знаєте).
Гадаєте, на цьому українськість Пазоліні закінчилася? Дзуськи. Він продовжував набувати наших рідних рис. П’єр з дитинства знав, що порядним українським дітям негоже нічим не займатися, але оскільки працювати йому теж не хотілося, він обрав ідеальний шлях і став поетом. Утім, цього йому здалося замало, тож одразу по завершенні Другої Світової, коли йому було трошки більше двадцяти років, він вступив до Комуністичної партії (вочевидь, на цей крок його наштовхнув приклад Хвильового, Скрипника та інших скоророзстріляних товаришів).
Проте гаряча південна кров не давала спокою юнакові і прагнула епатажу. Часи футуризму, коли жовтою блузою можна було здивувати натовп, були далеко позаду, тож Пазоліні обрав високу грецьку любов до рівних собі чоловіків. Ідея спрацювала, і хлоп вилетів з партії, проте не засмутився і не пустив собі кулю в лоба, а назло колишнім товаришам почав знімати фільми.
Пазоліні пам’ятав про традиційну прагматичність та економність і не забув типової скромності, тож вирішив заощадити і знімав фільми за власними книгами, за власними сценаріями і часто набирав акторів просто з вулиці.
Першим з його фільмів був „Аккатоне” – про сутенера , другим – „Мама Рома” – про повію. Вибір тем не здивує жодного українця, що навчався в школі: красних письменників завжди цікавило життя нетрів і його жителів, так що Пазоліні перейняв досвід і виступив достойним продовжувачем справи Панаса Мирного і Тараса Шевченка.
Після цього Пазоліні подумав про смерть і взяв участь у проекті „Ро.Го.Па.Г.”, за що отримав умовний термін, вкотре підтвердивши, що справжні митці завжди мають проблеми з владою.
Утім, режисер подумав тяжкую думу й згадав про релігію, що завжди підтримає щирих українців у скрутну хвилину. Пазоліні вирішив зняти біблійну історію. Водночас, він усе ще пам’ятав про ощадливість і, до того ж, був щирим патріотом. Отже, він ні хвилини не заморочувався щодо бюджету, достовірності чи арамейської мови в кадрі – і поїхав у Матеру, набрав статистів з того ж села, взяв чорно-білу плівку і сказав, що Ісус говорив італіською. Наговорив Ісус на „Євангеліє від Матвея”.
З тієї пори тема любові, настільки близька нації найгарніших дівчат світу, не відпускала Пазоліні. Позбавлений можливості й бажання кохати тих самих найгарніших дівчат світу (бо ж залізна завіса стримувала потік молодих і гарних, чи старих та пристрасних українок, що подалися до Італії за покликом П’єра), режисер узявся досліджувати різні прояви любові.
Це могла бути любов батька до сина (причому, платонічна) у фільмі „Птахи великі та малі”, любов до братів наших менших свиней (і хто тут ще сумнівається в українськості Пазоліні?!) у „Свинарнику”, любов сина до матері (цього разу жодної платонічності позбавлена) в „Царі Едипі” чи любов жінки до чоловіка (і як наслідок – її ненависть до його коханки) в „Медеї”.
Далі Пазоліні заходився знімати „Трилогію життя” – він екранізував „Декамерон” та „Кентерберійські оповідки”, а потім, як багатьох українців, Пазоліні потягнуло на схід. Щоправда, більшість громадян нашої неньки мріють про Індію (а після „Мільйонера з нетрів” на рекламу купиться ще більше народу), а П’єр, як ми пам’ятаємо, любив дивувати. Тож він поїхав далі – у Непал та Ємен, через Іран.
Дорогою він зняв „Квітку 1001 ночі”, сповнену неприкритого еротизму. Диких європейців це трохи шокувало – це б пак, бачити член кожні 10 хвилин – але нам дивуватися нічого, нас ростили на „Тінях забутих предків”, де хлопець та дівчина від теорії кохання до практичних занять перейшли років так в одинадцять.
Зрештою, Пазоліні вирішив зняти щось монументальне, свій власний маніфест. Там мав бути де Сад, там мали бути оргії, там мало бути безумство. Саме тому свій шедевр Пазоліні назвав просто: „Сало, або 120 днів Содому”. І, звісно, лише для відводу очей ворогів нації він поставив наголос на останньому складі, маючи на думці наше, рідне…
Його фільм заборонили в декількох країнах, зокрема, у ФРН, а сам режисер в інтерв’ю казав, що й не сподівався на розуміння глядачів, пускаючи скупу кобзарську сльозу по уявних вусах.
Зрештою, Пазоліні подумав і про долю справжніх українських митців, тож помер він зі смаком. А ще з кров’ю, зламаними кістками, вирваними вухами та іншими атрибутами невинно замордованого лучика сонця. Втім, кажуть, він сам же це й зрежисерував, зімітував жертвоприношення з собою в ролі жертви. Грубо кажучи, проілюстрував явище розстріляного відродження.
Та діло його не померло. І досі емігрантки в Італії (а подекуди – і в Португалії) вішають його портет, загорнутий у рушник в кутку поряд з іконами. А коли хтось питає, хто це, кажуть зі сльозами в голосі: „Це – Наше Все”.
„Ого”, - думає Хтось. - „Ого. Як круто Шева виглядав без папахи”.
Святий був чоловік, одним словом.

Текст: Катеринка Корнієнко

Автор: UA

2009-03-06 13:23 : ціково, тре буде щось подивитись? Пазолліні

Автор: славіночка

2009-03-16 22:18 : катеринка-молодчинка

Автор: Привітики-привітики

2009-03-19 03:48 : стаття - просто шикарна, хоч в деяких моментах тяжк ана сприйняття, але я її прочитала на одному подиху!! круть) У автора - дуже класний стиь написання!!! Я вражена!!! Тепер знаю більше про українського італійця!!

Автор: Я

2009-03-25 17:07 : так стаття супер))) смішна, а тому ближче до серця)

Автор:

2009-06-24 09:58 :